Революція Гідності у 2014 році спричинила переломні трансформації у багатьох сферах: змінилася влада, розпочалися реформи, громадянське суспільство стало більш видимим і настирним. У галузі міського розвитку або урбаністиці теж відбулися зміни. Якщо до цього про місто і його проблеми говорили лише окремі люди і організації, то сьогодні, здається, ними цікавляться усі.
З’явилися урбаністичні медіа і приватні архітектурні школи, активістки та активісти проводять форуми, захищають модерністські будівлі і радянські мозаїки, говорять про альтернативну мобільність, виступають за збереження кінотеатрів. Популярні лайфстайл медіа пишуть про «правильні» лавки у парках, безбар’єрний простір і екосвідомість. Місцеві бізнеси організовують фестивалі і передають частину коштів на благоустрій вулиць. В університетах відкривають навчальні програми з «урбаністики».
Сплеск активізму і, як наслідок, посиленого інтересу до урбаністики відбувся не лише у великих містах. Низові ініціативи з’явилися в Івано-Франківську, Тернополі, Полтаві, Кременчуці, Черкасах, Хмельницькому та багатьох інших містах. У 2017 році мережеве дослідження Аналітичного центру CEDOS підтвердило ці тенденції і продемонструвало, як різні ініціативи пов’язані між собою.
Український урбаністичний форум 2019 році зібрав у Запоріжжі сотні активісток і активістів з різних міст. Ми поговорили з окремими представниками низових організацій про виклики і теми на порядку денному урбаністок і урбаністів. Вони розповіли про розвиток сталої мобільності, відновлення колишніх промислових територій, інституціоналізацію активістських рухів і залучення містянок і містян до прийняття рішень через громадський бюджет.
Стала мобільність
Ірина Садовнікова, координаторка CITY Lab Полтава, розповідає, що їхня організація була однією з тих, що виникли на хвилі постмайданного активізму. Першим проектом стала реновація будівлі кадетського корпусу в центрі міста, яка руйнувалася роками. Зараз їхня команда займається благоустроєм громадських просторів, міськими дослідженнями і розвитком велосипедної інфраструктури — цей напрямок координує Ірина.
Три роки тому в Полтаві затвердили велоконцепцію. Обіцяли створювати «місто європейських стандартів» — екологічно чисте і з велосипедними доріжками. Ірина стверджує, концепція залишилася на папері, а реальних змін не відбулося. Схожа ситуація в інших українських містах. У Києві, наприклад, небагато веломаршрутів, а ті, що є, часто нез’єднані між собою. Ірина переконана, що головна перешкода — незацікавленість службовців і службовиць в розвитку умов для велосипедистів, а також недостатній тиск на органи влади з боку місцевої спільноти.
Читайте також:
Чому автомобіль не має бути головним пріоритетом у місті
«Рано чи пізно Полтава зіткнеться з наслідками автомобілізації, які більш помітні в інших містах. Зараз люди ще не відчувають загрози. Щоби жити в нормальному місті, потрібні зміни. Стала мобільність — це інвестиція в майбутнє. Більшість мерій цим не займаються, оскільки їх обирають на 5, максимум 10, років. Чиновникам важливо будувати політичний капітал або забезпечити себе економічно. Їх мало хвилює віддалене майбутнє.
Оптимізація переміщення людей у містах — загальносвітовий тренд. У Полтаву це прийшло ззовні. Добре, що про сталу мобільність говорять у медіа, пояснюють, чому це важливо. З’являється громадський запит на альтернативну мобільність. City Lab є членом Української велосипедної мережі. Через неї ми разом з іншими організаціями адвокуємо зміни на національному рівні.
З 2014 року відбулося багато змін. Наприклад, оновлення ДБН, що здавалося нереальним. Поступ є, хоч і повільний. У деяких містах змінилося керівництво мерій і це повернуло їхній розвиток у інший бік. У Полтаві цього, на жаль, не сталося. Однак, завдяки Проекту інтегрованого розвитку міст GIZ змінився світогляд чиновників і звичайних людей.
За 5 років наша команда сильно вигоріла. Ми були готові працювати безкоштовно, але виявилося, що це не потрібно на локальному рівні. Коли немає навіть маленької переможеньки, а лише суцільна зрада, не вистачає сил боротися із цим. Проблеми з архітектурною спадщиною, з інфраструктурою, забудовою і конкурсами. Активістських груп мало, а проблем багато і настає безсилля.»
Анастасія Макаренко — директорка громадської організації U-Cycle. Донедавна її знали під назвою «Асоціація велосипедистів Києва». Анастасія пояснює, що ребрендинг відбувся, оскільки їхня діяльність вийшла за межі локального рівня столиці. Місія U-cycle — робити життя людей у містах і громадах кращим, просуваючи велосипед як безпечний і зручний транспорт. Організація виникла у 2007 році як протест після ДТП зі смертю велосипедиста. З того часу U-cycle адвокатують велосипедну інфраструктуру, моніторять реконструкції вулиць, надають експертні консультації, а також популяризують безпечний і доступний велотранспорт.
«Я думаю, що є тренд на велоконцепції. Важливо, щоби вони були не просто документами, а мали план реалізації, чіткі етапи впровадження. Без велоконцепцій складно зробити міську мобільність комфортною і безпечною. Потрібно досліджувати, як люди рухаються містом. Інакше буде як з першими велодоріжками у Києві, які вели з нізвідки у нікуди.
Минулого року ми розробили 5 велоконцепцій для громад разом з програмою „U-lead з Європою“. Після цього надходять запити від інших громад. Нас запрошують проводити тренінги з розробки велоконцепцій. Перше, на що звертаєш увагу, приїжджаючи в громаду, — це кількість велосипедистів. Корюківська громада — як Амстердам. У невеликих містах, на відміну від Києва, не потрібно переконувати, що велосипеди потрібні. Декілька років тому велосипедами у столиці користувалися переважно активісти. У громадах це звичайний транспорт. Люди, що їздять на велосипеді у невеликих містах, мають стати бенефіціарами транспортних проектів і ремонтів доріг. Зараз, на жаль, їхні потреби часто не враховані.
Проблем на шляху сталої мобільності кілька:
- Адвокація на різних рівнях. Навіть якщо мер стверджує, що місто потрібно велосипедизувати, рішення спускаються на нижчі рівні комунальних підприємств, інженерів. Вони часто не розуміють, навіщо місту стала мобільність.
- Законодавча база. Велоінфраструктура з’явилася в Києві ще в 2011 році. Однак, доріжки були поганої якості, велосипедисти не могли і не хотіли ними їздити. Необхідно оновлювати закони, приймати державні будівельні норми, які б відповідали сучасним потребам.
- Сучасна школа інженерів і планувальників. Потрібні професіонали, що розумітимуть цінність людини, громадського транспорту і велотранспорту в місті.
Потрібна також промоція велотранспорту для системного зростання кількості користувачів. Ми проводимо велошколи з безпеки руху, велопарад дівчат, акцію „Велосипедом на роботу“ для того, щоби більше мешканців сідали на велосипеди і показували місту свій запит.»
Відновлення промислових зон
Ревіталізація і постіндустріальний розвиток міст — ще одна популярна тема серед українських урбаністів і урбаністок. Закордоном уже давно переоблаштовують колишні промислові території. Так, у Лодзі закинута електростанція перетворилася на сучасний центр науки і культури. У Дортмунді на території колишніх шахт відкрили музей промисловості. Район Сохо в Нью-Йорку, раніше відомий своїми текстильними фабриками, зараз славиться однією з найвищих цін на нерухомість у місті.
Читайте також:
Що таке джентрифікація і чи є вона в Україні
В Україні відновленням колишніх промислових територій частіше займаються забудовники, а також активістки і активісти. Наприклад, минулого року під час архітектурного фестивалю CANactions презентували проект трансформації території Київського річкового порту в житловий квартал «Новий Поділ». У 2010 році на місці гумово-регенераторного заводу в Києві почали будувати житловий комплекс «Комфорт Таун». Одним із найвідоміших проектів ревіталізації, який роблять громадські організації та активісти, є «Промприлад.Реновація» у Івано-Франківську, що триває з 2016 року.
Архітекторка і кураторка «МетаЛаб» Анна Доброва говорить про важливість інтегрування проектів ревіталізації у довколишній район. На її думку, головний виклик невеликих міст, таких як Івано-Франківськ, полягає у створенні умов для розвитку експертів і професіоналів. На питання, чи є у міської спільноти запит на ревіталізацію, Анна пояснює, що основна потреба — більше зелених, публічних і культурних просторів у районі. Вона вважає, що з цим завданням проект «Промприлад. Реновація» впорається:
«Раніше підприємство було центром міста. Згодом промисловість переїхала на околиці. Лейпцизька хартія, прийнята у 2007 році, закріплює нову тенденцію — інтеграцію виробничих функцій у місто і комбіноване використання просторів. Невеликі мануфактури можуть мати позитивний вплив на місто. Якщо вони включені у міську структуру, то створюють сильніший зв’язок людини і продукту.
Майбутнє виробничих і постіндустріальних зон — головний тренд в урбаністиці. На це натякають теми Українського урбаністичного форуму „Люди. Місто. Завод“ і фестивалю „Сеанс міського сканування Manufuturing“.
Як гриби після дощу, з’являються проекти ревіталізації заводів. Цей процес почався в Україні через 30 років після схожої хвилі на Заході. Ревіталізація в українських містах — це пошук моделі і форми для трансформації. Важливе питання в тому, як шукати фінансування: залучати кошти однієї людини, або, як Промприлад, використовувати модель співфінансування, де інвестором може стати будь-хто. Девелопери і деякі урбаністи чекають, що колишні промислові території можна буде забудувати житлом. Деякі активісти сподіваються наповнити простір заводу новими функціями.»
Інституціоналізація
Антизабудовна діяльність — поширений вид активізму в Україні та інших пострадянських країнах. Однією з її причин є відсутність справедливих політик і прозорих процесів прийняття рішень. Довкола таких протестів часто виникають громадські організації і активістські спільноти. Наприклад, у Києві активісти, які у 2014 році виступали проти забудови велотреку, заснували ГО «Київський велотрек» і тепер офіційно працюють над його розвитком. На Оболоні місцевим активісткам, які об’єдналися в ГО «Парк Наталка», вдалося повернути у комунальну власність і облаштувати територію парку. Зареєстрованим громадським організаціям простіше співпрацювати з органами місцевого самоврядування, а також знаходити кошти на свою діяльність.
Андрій Рущак — співзасновник ГО «Кращий Сихів». Він розповідає, що їхня організація теж виникла з протесту. У 2014 році Андрій з однодумцями об’єдналися, щоби представляти інтереси громади у судовому процесі проти будівництва у львівському мікрорайоні Сихів торгового центру. Вони відстоювали облаштування на цій території Скверу Гідності. Активісти зареєстрували «Кращий Сихів», коли зрозуміли, що не можуть представляти себе у суді без юридичної структури.
«Я бачу, що люди, які щось робили „на колінці“, починають співпрацювати з містом. Їхні проекти отримують більше шансів на реалізацію. У Львові в комунальному підприємстві „Інститут просторового розвитку“ зараз працює багато колишніх активістів. Схожі історії є в Тернополі та Івано-Франківську. Як тільки громадські активісти і урбаністи починають взаємодіяти з органами місцевого самоврядування, місто йде їм на зустріч. Загалом, громадянське суспільство професіоналізується, люди краще залучають кошти, ефективніше працюють з різними стейкхолдерами, вміють пояснювати свої ідеї іншим.
Читайте також:
Активізм і вигорання: досвід українських ініціатив і окупація кінотеатру «Звєзда» у Белграді
Наша організація виникла з конфлікту. Боротьба проти чогось дозволяє легко зібрати людей навколо. Однак, така енергія швидко затухає. З 2014 року „Кращий Сихів“ показав себе як команда, якій можна довіряти, ми налагодили співпрацю з адміністрацією Сихівського району і міською радою. Ми можемо посилатися на попередній досвід. Представники нових організацій скаржаться, що їм досі важко просувати свій порядок денний.
Недостатня кількість даних — одна із проблем, з якими стикається громадський сектор. Самі міста не надто покладаються на дані в розробці політик. З цим пов’язана відсутність послідовності в рішеннях органів місцевого самоврядування. Одні документи стверджують, що територія відведена під громадську забудову. За іншими, девелопери будують житло, в якому з громадського — лише перший поверх із магазинами. Без даних складно передбачити, як нове житло і його мешканці вплинуть на райони.
Стейкхолдери не взаємодіють між собою. Декілька депутатів переконані, що в якомусь місці потрібна дорога. Проте вона не передбачена у планах, рішення про її будівництво не обговорювали. Відповідальність розділена між різними органами міського управління. Важко зрозуміти, хто і як повинен вирішувати конкретну проблему. У своїй роботі ми намагаємося поєднувати можливості бізнесу, органів влади і громади. Один з напрямків нашої діяльності називається „кращі спільноти“ — ми говоримо про створення зв’язків між людьми, поширення довіри всередині спільнот, прийняття спільних рішень.»
Залучення і партисипація
«Низи вирішують, що робити верхам» — з такого твердження Робітничої партії Бразилії почався громадський бюджет. Першим містом у 1989 році став Порту-Алегрі. В Україні перший бюджет участі запрацював у 2017 році. Однак, бюджет участі — це лише один з можливих видів партисипації, який не може підмінити собою залучення взагалі. Прихильники стверджують, що громадські бюджети є можливістю для активісток і активістів потренуватися у написанні проектів. Критикують бюджети участі за маніпуляції під час голосування і перекіс у фінансуванні комунальних проектів для шкіл, лікарень і дитячих садків.
Леонід Донос, координатор проектів фундації ПАУСІ, розповів під час Українського урбаністичного форуму, що громадський бюджет для органів влади — це спроба делегувати повноваження мешканцям. Для жительок — це шанс реалізувати свій проект.
«Це така можливість сказати про свою ідею, подати свій проект, взяти на себе повноваження, передані міською радою, і спробувати їх реалізувати. У громадському бюджеті беруть участь локальні, невеликі проекти. Як відрізняються бюджет участі і конкурс? Немає комісії, рішення приймають усі охочі, громадський бюджет відображає потреби окремої території та має сприяти соціальній згуртованості.
Які бувають маніпуляції під час проведення громадського бюджету? Процедури іноді не прописані детально. Наприклад, є умова „загальнодоступності“ проекту, але немає визначення цього поняття. Подають проект ремонту класу в школі з обґрунтуванням, що у цей клас зможуть зайти всі. Або проект шкільного майданчика, який начебто для всіх, але обгороджений парканом. Під час голосування можуть збирати паспортні дані, вносити людей в систему і так зараховувати голоси. Іноді правила змінюють вже після подання проектів.
Часто проекти громадського бюджету готують містяни і містянки без експертних знань у сферах транспорту чи інженерії. Іноді в проектах невраховані потреби інших соціальних група або інфраструктура міста. Наприклад, був проект притулку для тварин, який мав розташовуватися поряд з житловими будинками. На етапі реалізації мешканці цих будинків виступили проти.
Читайте також:
«Участь без участі»: поради, як проводити партисипацію
Яким ми уявляємо громадський бюджет? Інклюзивним: усі можуть подати проект і проголосувати за нього. Відкритим: рішення приймає робоча група, що представляє усе місто. Чесним: правила затверджують на початку процесу і не змінюють їх. Партнерським: влада вчиться делегувати повноваження мешканцям, а жительки тренуються їх виконувати.»
