Річки у містах. Частина І

Річки є ключовими поверхневими артеріями планети, які концентрують потоки речовин та енергії в ландшафтах і наявні на всіх континентах, включно з Антарктидою. Вони утворюють складну мережу водних потоків, яка пронизує ландшафт, формуючи його структуру та конфігурацію, впливаючи на склад ґрунтів і видове різноманіття, а також підтримують інші природні компоненти, такі як вплив на погоду.

Водночас річки не лише впливають на ландшафти, а й самі зазнають впливу від рельєфу, клімату та рослинності. Але більшого впливу вони зазнають від людської діяльності. Це визначає їхню зовнішню форму і характер, властивий конкретному регіону. Наприклад, плавні вигини піщаних потоків на пласких поверхнях відрізняються від стрімких і бурхливих гірських річок, відображаючи унікальні природні умови кожної місцевості. Саме ці фактори відіграли ключову роль у формуванні урбаністичного середовища, значно впливаючи на його розвиток, локальну екологію, економіку, соціальну структуру та культурну спадщину. Більшість міст виникли на берегах річок, що свідчить про їхню історичну актуальність і важливість для поселень людей. Проте урбанізація настільки негативно вплинула на їхній стан, що вони тепер не здатні забезпечувати ті вигоди для суспільства, які колись мали.

На сьогодні в Україні не існує єдиного достовірного джерела з повною інвентаризацією всіх водних об’єктів. Інформація часто різниться, а за даними Асоціації рибалок України за часи Незалежності в Україні зникли близько 10 тисяч річок. Згідно з Google Search, в Україні протікають 9 великих річок, протяжність яких від 350 км до 2800 км, 81 середня, 63 тисячі малих протяжністю до 100 км, а решта — це потічки, струмки. Згідно з дослідженням, проведеним у 2019 році на замовлення World Bank, Україна зайняла 125-те місце серед 180 країн за обсягом питної води на душу населення. І ці дані вражають, бо тоді водна безпека мала би бути одним із найбільших пріоритетів розвитку в Україні, особливо в умовах змін клімату. На жаль, здоров’я річок далеко не в топ-10 актуальних пріоритетів.

 

Річки в Україні беруть початок з різних країн, таких як Росія, Польща, Німеччина, Румунія та Угорщина. Наприклад, величний Дунай починається в Німеччині, а річка Західний Буг — у Польщі. З території Росії тече понад десяток середніх і малих річок — до прикладу, Сіверський Донець, Десна, Псел, Ворскла, Айдар, Сейм. Лише Південний Буг — єдина велика річка України, водозбір якої повністю розміщений в межах нашої держави. Хочемо ми того чи ні, але здоров'я наших річок є критично важливим для національної безпеки, бо від стану водних ресурсів залежить не лише добробут населення, а й стратегічна стійкість держави. Забруднення, деградація чи вичерпання річок напряму загрожують економіці, продовольчій безпеці й екологічній стабільності. Хоч би якими складними не були міжнародні відносини, зрештою нам доведеться шукати спільну мову та налагоджувати співпрацю з іншими країнами, зокрема з Росією, для забезпечення сталого управління та захисту водних ресурсів, від яких залежить майбутнє України.

Сучасне життя ставить перед річками і громадами складні виклики, а деякі з них стають повноцінними загрозами. Питання водозабору, забруднення, зміна клімату, нераціональне використання водних ресурсів і забудова прибережних територій призводять до деградації річкових екосистем. Екологічний стан річок України є  критичним. Усі вони зазнають суттєвого антропогенного тиску та забруднення, що порушує їхній природний баланс і позбавляє здатності до самоочищення. Особливий тиск відбувається в умовах тривалої війни. Річки потребують негайного відновлення та приведення їхніх екологічних характеристик у відповідність до міжнародних стандартів, адже більшість річок є джерелами постачання питної води. Лише в такому разі вони зможуть забезпечувати потреби громадян_ок у питній воді, оздоровленні, розвитку фізичної культури та спорту, а також сприяти сталому розвитку економіки. У зв'язку з цим зростає необхідність у відновленні природних функцій річок та інтеграції їх у загальні стратегії міського планування.

Сьогодні Україна перебуває на шляху інтеграції до ЄС. Ми маємо затвердити великий перелік законодавчих актів, постанов, методологій, директив щодо покращення методів захисту річок і впровадили ще більший перелік дій для відновлення наших водних мереж. Ренатуралізація річок — процес відновлення природного стану річкових екосистем — стала буденним пунктом на порядку денному більшості країн Глобальної Півночі. Термін «міська річка» (urban river) почав асоціюватись із процесом відновлення й очистки блакитної мережі. Стійке використання водних ресурсів і захист річок вважається ключем до формування більш здорового, комфортного міського середовища та процесом для подолання соціальної нерівності. Без сталого планування річки можуть назавжди залишитися «перепоною» у свідомості містян_ок — замість «дружньої» блакитної стрічки у міському ландшафті.

Річки в історичному контексті. Джерело життя, індустріальний ресурс, поштовх до міських трансформацій

Тисячі річок формувалися на суходолі завдяки особливостям клімату та рельєфу, і саме біля них виникали перші людські поселення, адже річки були життєво важливими. Вони забезпечували воду для пиття, сільськогосподарських потреб, транспортні шляхи та родючі ґрунти. Такі природні умови сприяли розвитку великих цивілізацій. Наприклад, Вавилонська держава розвивалася між річками Тигр і Євфрат (область, відома як Месопотамія — з грец. «міжріччя»), що регулярно розливалися, залишаючи родючий осад. Єгипет виріс на берегах Ніла, що забезпечував не лише сільське господарство, а й важливі торгові шляхи. Стародавній Рим був заснований на річці Тибр, води якої використовували для пиття та зрошення, а також як транспортний шлях. Київ, згідно зі старовинними текстами, постав на берегах Дніпра, що слугував як захистом, так і торговою артерією. Навіть цивілізація Мая, не маючи великих річок, навчилася використовувати підземні води та створювала системи для збору дощової води. Їхнє місто Чичен-Іца було засноване біля сенотів, які забезпечували місто водою. Стародавні китайські міста будувалися з урахуванням природи, зокрема, річка мала бути на південному боці міста, а гори — захищати з півночі.

Проте з часом, із розвитком технологій і змін у побуті людей, ставлення до річок почало змінюватися. Міста розросталися, і річки почали сприйматися більше як утилітарний ресурс. У середньовіччі на берегах річок почали будувати замки та фортеці, а навколишні поселення використовували води річок для млинів і риболовлі. Функціональні зміни призвели до того, що природне значення річок почало поступово втрачатися.

З появою наукових досягнень та інженерних інновацій у ранньомодерний період управління річками почали переосмислювати. Багато міст не мали доступу до очисних споруд, тому стоки скидали у річки без очищення. Брак знань про природні методи очищення води призвів до ідеї заховати річки в колекторах для запобігання поширенню хвороб і неприємних запахів. Це сприяло тому, що в деяких містах, таких як Львів, річки зникли з міського ландшафту.

З індустріалізацією річки стали джерелом енергії для фабрик і заводів, що вимагало будівництва дамб і дренажних систем. Це призвело до забруднення та втрати природної берегової лінії, через що річки почали сприймати як перешкоди або джерела небезпеки. Відчутні наслідки забруднення стали помітними лише пізніше. З 1900-х років значні трансформації річок стали очевидними. Наприклад, у Німеччині Рейн пройшов шлях від символу промислового розвитку до екологічної кризи, а згодом — до процесу ревіталізації^[1]. Індустріалізація також мала сильний вплив на річки України, зокрема Дніпро та Сіверський Донець, які постраждали від радянських проєктів водопостачання і зрошення. Найбільший відсоток зрошувальних каналів в Україні зосереджений саме на Донеччині.

На початку ХХ століття міське планування міст Європи почало змінюватися. Архітектурні підходи, такі як «місто-сад» Ебенізера Говарда та концепція «міста для людини», привели до усвідомлення важливості інтеграції природних елементів у міське середовище. Функціональне зонування та зростання промислових районів вимагали створення місць для відпочинку житель_ок. Архітектори-модерністи, такі як Ле Корбюзьє, розглядали річки як місця з рекреаційною функцією. Архітектори-конструктивісти, такі як Пітер Беренс, вважали, що природа має бути органічною частиною міського середовища, забезпечуючи функціональність і естетику. А от ландшафтні архітектори-екологи, такі як Патрік Геддес, вважали річку важливою частиною природи, що мала би бути захищеною від антропогенного впливу. Пропонувалося створювати цілі системи з зеленими зонами та водоймами поруч із житловими та промисловими районами, однак ці ідеї були складними, дорогими для реалізації та експериментальними.

Проте, попри всі ці зусилля, у середині ХХ століття річки продовжували страждати від людської діяльності, особливо під час світових воєн. Тоді річки ставали важливими фортифікаційними елементами для оборони чи нападу. У Першій світовій війні, коли вперше застосували хімічну зброю, річки часто навмисно отруювали для зупинки чи атаки ворога. У Другій світовій цілями ставали великі гідроспоруди, підрив яких спричиняв миттєве затоплення територій та зупинку просування військ. Підрив Каховської ГЕС росіянами — не перший випадок, коли було завдано шкоди річці Дніпро. У 1941 році червона армія навмисно підірвала Дніпровську ГЕС при відступі, а потім її повторно підірвали у 1943 році, але вже німецькі війська.

Після закінчення воєн міста зосередилися на відновленні своїх річок і природних ресурсів. Проте цей процес часто був суперечливим: деякі міста отримали нові, сучасні набережні та зелені зони, тоді як інші знову звернулися до індустріалізації, будуючи автомобільні розв’язки та тунелі замість відновлення природних берегів.

Докорінні зміни у ставленні до річок відбулися лише наприкінці ХХ століття. Публікація «Наше спільне майбутнє» 1987 року під керівництвом Гро Гарлем Брунтланд стала поворотним моментом. Цей документ визначив новий курс на сталий розвиток, який включав захист природних ресурсів у містах. Перший Саміт Землі в Ріо-де-Жанейро у 1992 році закріпив ці ідеї, що згодом лягли в основу цілей сталого розвитку ООН.

Останні 30 років ознаменувалися активною боротьбою еколог_инь за відновлення річок і водних ресурсів у містах. Це призвело до виникнення нових концепцій міського планування, які інтегрують природні елементи, як-от річки та зелені зони, у міський простір. Відновлення річок стало важливою складовою зеленої трансформації міст, спрямованої на зменшення впливу зміни клімату та покращення якості життя мешкан_ок.

Соціально-культурне значення річок. Від інженерних інновацій до викликів урбанізації

Річки є важливим джерелом екосистемних послуг, підтримуючи не лише природні процеси, а й життя людей. Вони забезпечують питною водою, регулюють клімат і запобігають паводкам, сприяють очищенню води, слугують середовищем існування для багатьох видів флори і фауни, а також надають рекреаційні можливості для відпочинку та туризму. З розвитком міст річки стали цінним місцем для рекреації, що призвело до негативних наслідків для річкових систем. За даними ООН, міське населення світу зросло з 30% у 1950 році до 55% у 2018 році, а після 2030 року, за прогнозами, буде становити 70%^[2]. Поступові зміни моделей землекористування у містах вплинули на стан понад 60% річок у всьому світі^[3]. Такі зміни призвели до деградації річкових екосистем, зниження якості води та втрати біорізноманіття. Тому річки потребують зміни поглядів щодо того, як ними управляють.

Андрі Снайр Маґнасон у своїй книжці «Довкола часу і води» посилається на стародавню скандинавську міфологію про Auðhumla, що перекладається як «первісна корова». Згідно з цими віруваннями, землі, що живилися її молоком, дали початок життю древніх богів-братів Одіна, Віллі та Ве^[4]. Американський філософ та історик Джон Ліндоу вважає, що корови у стародавніх оповіданнях використовувалися для опису створення світу та народження цивілізацій. Схожі історії про корову Аудумла трапляються і в Тибеті, тільки там її називають Маха Вачар-Най. І часто на фресках, глиняних табличках корів зображали на тлі потоків молока, які, фактично, символізують річки — адже у природі справді існують річки, що мають біле забарвлення води.

Річки як важливий елемент міського географічного середовища також вплинули на морфологію міської структури, ширину, об’єми, форми вулиць і розташування міського центру. Також вони відіграють важливу роль у формуванні креативності та творчості у суспільстві в цілому. Міське населення визначає своє ставлення до просторової моделі через власні індивідуальні та колективні процеси — поточна ситуація у місті є результатом постійних взаємодій і взаємозв’язків між людьми, простором і об’єктами^[5].

Річки ставали місцями натхнення та народження унікальних інженерних і художніх інновацій. Наприклад, Леонардо да Вінчі у своїй роботі «Анатомічні докладні досліди про роботу людського тіла» зробив цікаве порівняння між річковими системами та судинами людського тіла^[6]. Зокрема, рух крові в судинах він порівнював із течією води в річках, сприймаючи воду як аналогію до крові. Да Вінчі також порівнював процеси ерозії й осадження з погіршенням судин під час старіння. Дослідження Леонардо да Вінчі не обмежувалися лише теоретичними аспектами. Він разом із Нікколо Макіавеллі застосовував знання про річкові системи у військовій стратегії. На початку 1500-х років да Вінчі намагався відвести річку Арно від Пізи до Флоренції, що стало частиною плану захоплення Пізи^[7]. Однак спроба відвести річку Арно і перемогти пізанців завершилася невдачею через крихкий берег, погодні умови та річковий осад. Цей приклад є одним із перших задокументованих спроб трансформації саме русла річки під людські потреби.

Архітектор_ки й інженер_ки навчилися зчитувати форми та перепади висот на берегах річок для розвитку гаваней, мережі вулиць. Деякі міста навіть зробили з річок цілу вуличну мережу, що стала знаковим і впізнаваним образом — наприклад, Амстердам, Венеція, де канали є також морськими, в Україні – місто Вилкове в Одеській області. Також інженерні споруди, такі як мости, стали не просто об’єктами, що поєднують два береги, — вони мають і естетичну функцію. Існує багато прикладів міст, які ми знаємо саме завдяки їхнім інженерним спорудам. Різниця берегів річок також вплинула на те, що ліві та праві береги міст можуть мати різний стиль забудови, різні назви, а також різну щільність населення, кількість громадських закладів і ментальне сприйняття в цілому.

У минулому доступні набережні та річки переважно були привілеєм заможних верств через соціально-економічну структуру й урбаністичну політику. Наприклад, у Парижі та Лондоні набережні були забудовані розкішними будинками та парками, доступ до яких був обмежений для широких верств населення^[8]. Це було пов’язано з тим, що набережні, як правило, пропонували гарний краєвид, чисте повітря і спокій — все те, що цінували багаті. Водночас робітничі квартали часто розташовувалися в нетрях і промислових районах, далеко від води, де інфраструктура була недосконалою, а річки зазвичай використовувалися для промислових стоків і забруднювалися. Такий підхід відображав соціальну нерівність у доступі до ресурсів, що частково зберігається донині.

З часом що багатшим ставало місто, то більше коштів воно вкладало у створення відкритих міських набережних, які ставали місцями тяжіння людей для відпочинку та соціальної взаємодії. У містах почали виникати пляжі, розвивався човновий та вітрильний спорт, розвивалися подорожі річками з міста в місто. Наприклад, Київ та річка Дніпро завжди були невід’ємними у питаннях дозвілля. У 1887 році в Києві заснували Київський імператорський річковий яхт-клуб на Трухановому острові. Цей клуб став одним із перших в Україні, де збиралися ентузіасти водного спорту, зокрема вітрильного спорту та веслування. Клуб проіснував до 1915 року. З кінця ХІХ ст. і до 30-х рр. ХХ ст. щодня до Перяславського дебаркадера швартувалися пароплави. Рейси від Києва до Переяслава тривали п'ять годин, а от від Кременчука до Переяслава — сімнадцять. Але коли на Дніпрі почали будувати каскад ГЕС, то такий вид туризму припинився. Також на початку XX ст. у Вінниці на річці Південний Буг існував острів, на якому був пляж і веслувальна школа для хлопців. Але з будівництвом ГЕС острів опинився під водою, а човнова спортивна школа була переміщена. У фейсбук-групі «Річки України у старих і нових виданнях»^[9] є багато цінних фотографій із міст і селищ, де видно, що річки завжди були центром тяжіння людей, але в моменти, коли на це виділяли фінансування чи існувала організація, що опікувалася розвитком рекреації на воді.

Екологічна цінність річок. Виклики для екосистем та збереження біорізноманіття

Те, як річки функціонують, багато в чому залежить від відкладень, які вони транспортують, таких як пісок, мул і глина. Ці відкладення є основою середовища існування для численних організмів, що живуть нижче за течією, у дельтах та лиманах, і грають важливу роль у підтримці біорізноманіття. Вони також забезпечують надходження поживних речовин у сільськогосподарські ґрунти, що підтримує розвиток заплавних територій, важливих для аграрного сектору.

Дослідження також показують, що масштабне будівництво гребель у ХХ столітті на глобальній гідрологічній півночі — у Північній Америці, Європі та Азії — зменшило глобальну доставку зважених відкладень із річок до океанів на 49% порівняно з доколоніальними умовами, що має суттєві екологічні наслідки для річкових екосистем і узбереж^[10]. Греблі та інші гідротехнічні споруди переривають природний рух річкових наносів, що спричиняє порушення природного колообігу речовин і може призвести до ерозії берегів, зменшення родючості ґрунтів і втрати заплавних екосистем.

Урбанізація впливає на річку по-різному. На фізичну структуру та стан берегів впливають штучні стіни каналів, що замінили очерет і природні водно-болотні угіддя. На якість води впливають постійні стоки з непроникних поверхонь, таких як дороги, дахи та сади, а також забруднення від промислових скидів і каналізації. Забудовуючи природні простори, ми витісняємо види флори та фауни з їхніх екосистем. Це впливає на те, що вільні місця захоплюють інтродуковані немісцеві види, які стають домінантними та завдають шкоди навколишньому середовищу. Раніше вважалося, що океани вловлюють та утримують на дні більше парникових газів, ніж дерева. Але нещодавні дослідження показали, що найбільше парникових газів поглинають саме болотяні регіони та заплави річок. Міським річкам не вистачає простору для розмивання берегів і відкладення мулу, зʼєднанань із заплавами, що призводили б до зміни природної морфології. Мости, труби та інша інфраструктура змінюють ширину і глибину річок, а їхнє русло змінюється шляхом випрямлення.

Еволюція показує, що життя почалося з річок. Міста з’явилися завдяки річкам. А отже, від річок залежить і наше майбутнє. Екологічна цінність річок полягає у їхній здатності виконувати життєво важливі екосистемні функції, які сприяють здоровʼю довкілля та добробуту мешкан_ок. Річки мають значний вплив на мікроклімат міста, знижуючи температуру влітку за рахунок випаровування води та збільшення вологості повітря. Відіграють важливу роль у фільтрації забруднень, очищенні та вловлюванні надлишку води, особливо під час раптових злив і паводків. Річкові екосистеми служать важливими коридорами для міграції тварин, що допомагає зберігати стійкість природних систем. Людина є частиною природного ланцюга, й у разі зникнення річкових видів ми будемо страждати від великої кількості комах^[11] — наприклад, тих, що можуть шкодити деревам. Наявність водних елементів позитивно впливає на психічне здоров'я, знижує рівень стресу та підвищує загальне задоволення від життя в міському середовищі. В умовах змін клімату річки можуть допомогти пом'якшити наслідки екстремальних погодних явищ, таких як сильні зливи чи тривала посуха.

Сьогодні процес повернення, відкриття й оновлення річок називається «daylighting». Новий спосіб мислення полягає в тому, щоб дати воді трохи простору, виділити прибережну зону для повеней і просто дозволити природі бути природою^[12]. При всіх дороговартісних затратах, відновлення річок у містах має багато довгострокових переваг. Доступ до річок підвищує соціальну взаємодію та створює публічні простори, які об'єднують мешкан_ок міста.

Концепція редевелопменту міст, яка створила попит на переосмислення річкової мережі, реалізується під впливом потреби ущільнення простору, перебудови старих і не актуальних місць під нові та сучасні функції. Річ у тім, що зі збільшенням населення та посиленням змін клімату міста не мають іншого вибору, крім як почати переосмисляти інфраструктуру минулого та дивитись у майбутнє. Якщо раніше розвиток відбувався через експансію простору, то зараз актуальною є активація наявного. З новим підходом з’явилось і розуміння, що ефективнішим засобом подолання виклику повеней є відкриття річок і створення більшої кількості зелених зон. Стійкі міські екосистеми покращують можливість адаптуватися до викликів змін клімату, а ще відновити зв'язки людей із природним середовищем.

 

Загрози для річок. Як війна, урбанізація та інституційна криза загрожують водним ресурсам України

Що є загрозою для річок в Україні? Очевидним буде сказати — війна. Бо війна не тільки несе фізичну загрозу через руйнування та забруднення, як сталося з річками Ірпінь, Дніпро, Сейм, Сіверський Донець, Інгулець тощо. Активна фаза бойових дій та концентрація майже всіх ресурсів на мобілізацію армії ставить питання якості води далеко не у топ-10. Війна створює загрозу інституційного дисбалансу та фрагментованості провадження політик. Зміни клімату й екстенсивна урбанізація — серед найбільших загроз для існування річок. Забруднення, забудова берегів, розорення природно-захисної смуги, вирубка дерев, розповсюдження інвазивних видів, зменшення біорізноманіття — все це складові одного причинно-наслідкового ланцюга відсутності водної політики та інституційної спроможності для природоорієнтованого управління.

Водні об'єкти займають трохи більше 3% території України. Централізоване водопостачання охоплює близько 70% населення України. При цьому близько 20% україн_ок використовують для пиття підземні прісні води, тоді як решта 80% отримують воду з поверхневих джерел, таких як річки Дніпро та Десна. За даними WWF Water Risk Filter, стан екосистемних послуг прісноводних ресурсів в Україні досягнув рівня «високого ризику» і наближається до «дуже високого ризику», що відчувають житель_ки по всій країні.

Через існування прогалин у законодавчій площині в Україні систематично відбувається дисбаланс розподілу водних ресурсів. Наприклад, майже кожне спекотне літо після введення нового блоку Південноукраїнської АЕС в експлуатацію відбувається нестача водних об’ємів для річки Південний Буг нижче за течією. Дослідження показали, що екологічно безпечний рівень водозабору з річки становить 10% від її об'єму. Однак у басейні Сіверського Дінця забирають до 40% води, що в найближчому майбутньому може спричинити серйозні проблеми. Сьогодні прифронтові регіони стикаються з великими труднощами у водопостачанні, що пов'язані не тільки зі спільними водними ресурсами з окупованими територіями, а ще і з браком можливості побудувати нову систему водопостачання. Крім нестачі ресурсів, для Донеччини існує загроза зруйнованих і підтоплених шахт, що посилює забруднення підземних водних мереж. Тому на державному рівні потрібно розробити схему покращення водозабезпеченості, прописати чіткий розподіл обов’язків, а особливо врегулювати це з земельними питаннями. Найважливіша зміна, яка має статися, ― це усвідомлення, що вода не є безкоштовним і нескінченним ресурсом.

Проблема забруднення річкових вод в Україні вже давно набула загальнодержавного масштабу. Більшість водних об'єктів наближаються до ІІІ та ІV класів за рівнем якості, що визначає їх як забруднені або сильно забруднені. Найскладніша ситуація спостерігається у басейнах Дніпра, Сіверського Дінця, річок Приазов'я, а також у деяких притоках Дністра та Західного Бугу, де вода класифікується як «дуже забруднена» (V клас)^[13]. Основним методом очищення питної води залишається хлорування, яке спричиняє утворення небезпечних хлорорганічних сполук, що несуть загрозу для здоров'я. Падіння рівня ґрунтових вод і рівня води у водоймах призводить до того, що спроможність прісноводних екосистем України задовольняти потреби людини та навколишніх екосистем знижується. До прикладу, на Поліссі за останні 100 років було осушено понад 1 млн га боліт, що є катастрофічним показником. Останні 5 років під впливом високих температур річки України набувають зеленого кольору, а у містах помітно збільшується евтрофікація. Крім забрудненості води, причиною цього є також фрагментація наших річок через штучні перешкоди, такі як греблі та інші гідроспоруди^[14].

Річка не може поділятися на нашу чи їхню, міську чи сільську, вона не визнає кордонів, тому Україна вже бере участь у регіональних партнерствах, таких як «Європейська стратегія для Дунайського регіону» (EUSDR) в рамках ініціативи Rewilding Danube. У межах цієї ініціативи Україна співпрацює із сусідніми країнами ЄС для відновлення та захисту екосистеми річки та національного дунайського біосферного заповідника, що є частиною міжнародного пташиного міграційного коридору. Можливо, у майбутньому, після війни для відновлення річок на постраждалих від війни територіях Україні неминуче доведеться співпрацювати з Росією.

Водні ресурси країни — джерело отримання питної води для населення. А беручи до уваги той факт, що їх запаси розподіляються по території України нерівномірно, це вимагає раціонального їх використання й охорони від забруднення^[15]. Згідно зі статтею 79 та 80 Водного кодексу України, залежно від водозбірної площі басейну річки поділяються на великі, середні та малі. До великих належать річки, які розташовані у кількох географічних зонах і мають площу водозбору понад 50 тис. квадратних кілометрів. До середніх належать річки, які мають площу водозбору від 2 до 50 тис. квадратних кілометрів. До малих належать річки з площею водозбору до 2 тис. квадратних кілометрів^[16]. Кожен тип річки потребує своєї природно-захисної смуги, що є буфером між урбанізованою територією та природою. Але наскільки це зберігається?

Уряд досі не визначив пріоритетність водокористування^[17]. Балансоутримувачами річок в Україні є державні та місцеві органи влади, залежно від типу річки та її класифікації (державного або місцевого значення):

• Державне агентство водних ресурсів України відповідає за управління водними ресурсами на державному рівні, включно з річками державного значення, здійснює контроль за використанням водних ресурсів та забезпечує їх охорону.
• Басейнові управління водних ресурсів, створені після 2016 року в рамках імплементації європейського підходу до управління, діють у межах конкретних річкових басейнів. Вони займаються плануванням, координацією та контролем за станом річок на регіональному рівні.
• Місцеві органи влади відповідають за управління малими річками та водними об'єктами місцевого значення. Можуть створювати комунальні підприємства, які безпосередньо займаються утриманням річок і їхніми береговими смугами на своїх територіях.
• Відповідальність за окремі гідротехнічні споруди на річках (дамби, шлюзи тощо) можуть нести органи місцевого самоврядування, спеціалізовані підприємства або інші суб'єкти на зразок енергетичних компаній.

Основними проблемами є:

1. Інституційні та законодавчі прогалини

Через брак логічної структури та комплексних підходів до управління будь-якими водними ресурсами на території України утворюється вакуум між розподілом обов’язків у захисті річок, покращенням їхньої якості та відновленням. Державний рівень не може відповідати за проблеми забудови річок у містах, адже опікується питаннями більш загального порядку. А недбалість з боку місцевих урядів і брак необхідних постанов, брак водного фонду призводить до того, що річки забруднюються побутовими та промисловими відходами, а дренажні системи не працюють належним чином і частіше не перебувають на балансі комунального підприємства.

2. Недотримання вимог Водного кодексу, розорювання та забудова

Ця загроза призводить до порушення правил охорони водних ресурсів і річкових екосистем. Розорювання прибережних зон руйнує природні бар'єри, які захищають річки від ерозії, забруднення та виснаження. Корупція у будівельній сфері дозволяє забудовникам обходити екологічні норми. Незаконні забудови, особливо біля водойм, призводять до скидання стічних вод, будівельних відходів і хімічних речовин у річки. Зміни прибережних зон змінюють природний ландшафт, порушуючи гідрологічний цикл. Водозбірні басейни зменшуються, і вода не може проникати в ґрунт, що призводить до збільшення поверхневого стоку та підтоплень.

3. Регуляція річки

Регуляція річок і створення дамб змінюють природний потік води, що може призводити до зменшення або збільшення рівнів води в річці залежно від пори року. Регуляція створює бар'єри та фрагменти замість єдиної мережі для міграції риб та інших водних організмів, що заважає їхньому розвитку та розмноженню. Водосховища призводять до накопичення небезпечного мулу, який погіршує якість води. Створення іригаційних каналів може спричинити надмірний відбір води та призвести до зневоднення та/або пересихання річки. І таких випадків в історії України досить багато. До прикладу, історія зникнення річки Куяльник в Одеській області. У разі її зникнення є високий ризик того, що зникне Куяльницький лиман, стан якого вже є критичним.

4. Забруднення хімією та органікою

Урбанізація та промисловість часто призводять до значного забруднення річок. Скиди побутових і промислових стоків, змивання хімічних речовин із сільськогосподарських угідь, використання пестицидів і добрив можуть призвести до накопичення токсинів у воді. Такі зміни можна відстежити шляхом моніторингу супутникових зображень EO Sentinel Hub, використовуючи спеціальний скрипт для виявлення ступеню розростання ціанобактерій, що призводять до цвітіння води.

5. Створення каналів

Яке місто не має своєї «бетонки»? А бетонування берегів річок, закриття у колекторні системи порушують природну гідрологію та призводять до деградації екосистем. Це знижує здатність річок до природного очищення води, порушує зв'язок між річками та їхніми заплавами, що негативно впливає на стійкість екосистем під час паводків або посух. Природно річки завжди мали місця розливів для абсорбції надлишку води під час весняного водопілля чи через сильні зливи, але якщо річку накрити бетонною кришкою, надлишок води залишиться на поверхні. Останнє десятиліття, ба навіть останні місяці показують, що дощова каналізація не здатна впоратись із сильними потоками води під час злив. Підтоплення спричиняє фінансові збитки, яких можна було б уникнути, забезпечивши достатню кількість відкритого ґрунту для поглинання надлишку води та використовуючи природні місця, так як міські річки, для перехоплення цієї води.

6. Вирівнювання русел

Зміни у природному руслі річок через вирівнювання або забудову прибережних зон підвищують ризик повеней. Зокрема, знищення природних заплав і зелених зон обмежує здатність річки вбирати дощову воду, що сприяє швидкому підйому рівня води під час сильних злив. Повені не лише руйнують інфраструктуру, а й загрожують життю людей.

Крім ризику підтоплення та погіршення якості води, існують інші наслідки, спричинені діями людини. Наприклад, міські річки часто потерпають від найбільш видимого типу забруднення — потрапляння твердо-побутових відходів до води. Через забудову берегів, зарегульованість і вирівнювання русел річки втрачають природні середовища для багатьох видів тварин і рослин. Це може призвести до зникнення окремих видів, які відіграють важливу роль у підтримці екосистемного балансу. Наприклад, зменшення рибних запасів у річках може впливати на місцеві екосистеми та продовольчу безпеку населення. Наприклад, знерибнення в Алясці у США та стан Амазонки у Бразилії стають загрозою для способу життя корінного населення. Неправильне використання земель уздовж річок і вирубка дерев сприяють ерозії, яка призводить до зниження стійкості берегової лінії та змін у гідрологічному режимі річок. А потім у містах для вирішення цього таку малу річку просто забудують, бо вона заважає.

Глобальне потепління впливає на гідрологічний режим річок, призводячи до зменшення рівня води в одних регіонах і до збільшення частоти повеней в інших. Сучасні виклики зміни клімату також знижують можливості річкових екосистем адаптуватися до швидких змін довкілля.       

Природоорієнтовані рішення для відновлення річок і шлях до формування сильних міських громад

Для збереження річок потрібно дотримуватись законодавчих вимог і використовувати природоорієнтовані рішення для їх відновлення. Тому необхідно дослідити та облікувати всі витоки, а також змоделювати їхні перспективи збереження. Необхідно перевірити законність виділення земельних ділянок у районах витоків і створити захисні смуги з насаджень дерев, якщо ці території не приватизовані. У разі приватизації слід вжити заходів щодо вилучення земель для суспільних потреб. Важливо переглянути законодавство щодо заліснення територій біля витоків річок і вилучення їх у державну або комунальну власність^[18].

Розуміючи складність річкових систем і масштаби впливу людської діяльності, важливо побудувати причинно-наслідкові зв’язки, щоб усунути саме першопричину, а не боротися з наслідком. І тому, щоб поліпшити стан річки на рівні регіону, потрібно прибрати джерела забруднення на локальному рівні, а це переважно у містах, і відновити малі струмки та річки від регуляції, щоб потоки води знову могли живити більш велику річку. Тому річкам потрібне відкриття та ліквідація всіх нелегальних каналізаційних врізок. Нелегальні виробничі стоки потребують встановлення нових методів очистки. Наприклад, фіторемедіація^[19] та створення біоплато^[20] в місцях зливу з вулиць чи виробництв дозволить поліпшити якість води та запровадити стійку систему водовідведення. Також цей підхід допомагає зменшити швидкість стоків і стабілізувати берег.

Видалення твердих берегів річок для збільшення прибережної рослинності може відновити цілу екосистему, а також запропонувати соціально-економічні покращення. Стабілізація берегової лінії та створювати тіні є запорукою створення рекреаційної зони біля води, що служитиме як природний охолоджувач під час спеки. Водопроникний гравійний субстрат замість бетону, в місцях з дуже обмеженими можливостями для проходу, можуть забезпечити важливі соціально-просторові зв'язки для переміщення населення і використання річки як місце відпочинку.

Відновлення річок — це шлях до побудови сильної міської громади або локальної спільноти. Останні 40 років досвіду просторового планування у країнах Європи підтверджують, що за допомогою розвитку стійких сусідств (neighborhoods) впровадження міських реформ стає більш ефективним та успішнішим. А це також впливає і на динаміку витрат міського бюджету. Успішне повернення міських річок — це не тільки встановлення довіри з місцевим населенням, а й розвиток альтернативних видів переміщення містом, що призведе до зменшення рівня автомобілізації, зменшення рівня забруднення повітря та кількості нелегального сміття.

Як ми можемо допомогти?

На сьогодні немає такого муніципалітету в Україні, де б існувало чітке розуміння, як рятувати свої річки. Хто має опікуватись станом води: громада, управління екології чи водоканал? Хто має подавати судовий позов на господарство, що забруднює ріку стоками: муніципальна варта, громадська організація чи департамент правової політики? Або хто має опікуватися берегами річки: водоканал чи зеленбуд, бо там ростуть дерева, а може, департамент благоустрою? Хто має вирішити питання очистки поверхневих стоків: управління дорогами чи ті, хто прибирають вулиці? Такі інституційні виклики виникають, поки немає стратегічної документації та чіткого розподілу обов’язків, і річки пробують рятувати локальні ініціативи.

Сьогодні, в умовах війни, майже в кожному річковому місті можна почути новину на кшталт: «Містяни вийшли на масштабну толоку прибирати береги річки від сміття». Доведено, що саме такі низові активності спонукатимуть місцеву владу звернути увагу на колір, запах і стан своєї річки. Але одним прибиранням у конкретній точці всю біду не виправити. Має бути більш стратегічний та комплексний підхід, а саме напрацювання концептуальних бачень для всієї річки чи хоча б території у межах міста. На жаль, сьогодні якість води в річках не є серед пріоритетів уряду в умовах війни.

Через брак чітких бачень і дієвих кроків з боку керівни_ць міст громадський сектор намагається рятувати річки самотужки. Забудова — найбільша причина, що спонукає містян_ок активізуватись і стати на захист річок. І в процесі діяльності люди починають звертати увагу на інші виклики, такі як забруднення та погана якість води.

У другій частині ми розглянемо активні ініціативи в Україні, що мають комплексний підхід до порятунку річок у містах із максимальним залученням громади до процесів.

Чільне зображення: Річка Дніпро, NASA/ESA/Thomas Pesquet 

Поділитися текстом

Facebook Twitter